Дилема емігранта – я тікаю від проблем чи йду на краще життя?

Останні 4-6 років сильно штормить людей. Ковід вніс певні зміни до наших життів, потім війна додала. Люди завжди мігрували, але зараз це особливо відчувається. Принаймні для людей з України та й для багатьох із колишніх країн СНД. Хоча і на інші країни економічні чинники впливають помітно – навіть в Англії я бачу, що люди замислюються змінити країну проживання.

На мою думку, це нормально. Нормально рано чи пізно знайти роботу краще, вибрати клімат комфортніше, поїхати в іншу країну заради вивчення нової мови. Але що, якщо людина змінює країну знову і знову? Якщо за кілька років переїздів було по три на рік? Збоку це виглядає, як патерн – людина біжить від проблем, біжить від того, з чим не впорається. Але що якщо причина прихована набагато глибше? Чи можу я припустити, що людина не тікає від проблем, а прагне кращого життя через дослідження середовища та досвіду проживання в ньому? Давайте розумітися.

Бий, біжи, замри

У стресової ситуації кожна людина вибирає поведінку, що сформувалася внаслідок багатьох факторів. Коли ми опиняємось у ситуації реальної чи уявної загрози, ми вибираємо одну зі стратегій поведінки, вигадану американським психофізіологом Уолтером Кенноном.

Я зауважила, що багато українців діяли по-різному. Хтось виїхав із країни у перший же день війни, хтось залишається в Україні досі, хтось пішов на війну. В умовах реальної загрози життю людина приймає рішення не вагаючись, не замислюючись. На це немає часу, ані ресурсу. Цікаве настало пізніше. Коли ті, хто опинився в еміграції, зміг нарешті видихнути, озирнутися, обжитися, і раптом помітити, що всередині є деяке ворушіння душі у бік зміни місця проживання. А потім знову і знову. Що рухає у такому разі людьми?

Спочатку я думала, що люди змінюють країну за країною саме з інстинкту “Біжи”. Все підходить під це – є певний стрес, іноді явний, іноді фоновий. Відсутність постійної добре оплачуваної роботи, відсутність роботи, що приносить задоволення – це стрес, це пригнічення нормального існування людини. Нестача соціальних контактів, вимушеність спілкуватися з людьми, з якими не хочеться і не цікаво – це стрес, що загрожує гарному самовідчуттю. Якщо один із партнерів нещасливий у країні еміграції – це сильний стрес для іншого.

Я перераховую те, що не загрожує життю, але загрожує самовідчуттю. Адже для нас, зрештою, важливо не просто вижити і потім продовжувати виживати. Важливо вижити та почати ЖИТИ нарешті. Але якщо ЖИТИ не виходить, то бажання змінити місце існування (країну для життя) заради ідеї, що там самовідчуття буде краще, цілком логічно.

Але саме в цьому місці людина потрапляє у пастку сумнівів та самобичування. Не одразу. Спочатку людина переїжджає до однієї країни, потім до іншої, потім до третьої. І в якийсь момент усередині починає звучати питання – а чи не тікаю я від проблем? Чи від самого себе? Що мною рухає насправді?

Звичайно, в ідеалі саме в цей момент найкраще, що ви можете зробити для себе – це звернутися до психотерапевта. Просто для того щоб черговий переїзд не став черговим, а став остаточним (хоча б на тривалий період життя).

Особистий досвід

Тут, мабуть, спочатку поділюся своїм особистим досвідом. Я як мільйони українців 24 лютого виїхала з України. Я вже знала, як це коли військові вриваються на територію, де ти живеш. Саме тому мій досвід у парі зі страхом за дітей запустили механізм “Біжи” у моїй психіці. У результаті ми пожили у Польщі, Португалії, Італії, Англії та навіть поверталися в Україну та знову виїжджали.

І щоразу, мабуть, я тікала від проблем і точно не прагнула кращого життя. З Києва до Польщі, тому що ракети летіли прямо над будинком, мною рухав страх. Потім із Польщі до Португалії – бо у Польщі було холодно, а у Португалії тепло. Потім з Португалії до Італії, тому що діти відмовилися вчити португальську. Потім з Італії в Україну, бо дуже хотілося додому, а в Італії треба було починати все спочатку. І так я тікала з країни в країну, сподіваючись знайти щось, що задовольняє всіх одночасно. Чи це було можливо в умовах війни?

Чи я робила дорослі вибори? Думаю, що ні. Я хотіла догодити всім і одразу, а це виключно дитяча позиція. Дорослий може втекти тоді, коли небезпека є реальною і з нею не впоратися. Дитина втікатиме знову і знову звідти, де складно. І тоді я бачу, що питання «тікаю я чи йду на краще» взагалі не про еміграцію. Це питання дитини, яка стоїть перед іншими і чекає на вердикт. Хороша чи погана. Молодець або припустилася помилки. Правильно зробила чи неправильно.

Пока я жду, что кто-то, возможно мой внутренний судья скажет мне, что я правильно сделала – я живу НИГДЕ. Не там и не здесь. По сути я буду искать не страну, а одобрение. Причем, это одобрение всегда будет спрятано где-то внутри меня.

Відео

Що ховається за внутрішньою суперечкою?

Все ж погодьтеся, що коли ми так завзято шукаємо нове місце для життя, що відбувається з нами в контексті того, що вже немає старого? Чи вдається хоча б помітити, що старого життя більше нема? Які почуття викликає сама ідея?

Я помітила, що поки всі мої думки зайняті пошуком нового місця, де мені буде добре, я вперто не бачу, що того місця, де мені було добре, вже немає. І якщо я зовсім не хочу помічати цього, якого почуття я уникаю?

Знаєте, іноді я дивлюся на свої фотографії на гугл диску з минулого життя і сльози самі по собі починають котитися по обличчю. Саме в такі моменти я розумію, що минулого життя немає. Доторкнутися цієї думки нестерпно боляче. Від цього хочеться відмахнутися, хочеться відвернутися, хочеться кричати, що це неправда. Але. Це правда. І все, що я можу зробити – це сумувати. Довго, багато, сповна.

Я бачу, як важко моїм клієнтам відмовитись від думки, що у них все під контролем. Бо горе – це визнання того, що контроль над чимось уже не у ваших руках. Горе – це визнання, а зізнаватись не хочеться, особливо самому собі. Тому легше вести внутрішню суперечку про те, куди виїхати вкотре.

Допоможіть собі

Коли точно варто звернутися до психотерапевта, а коли можна впоратися самому і вирішити свою внутрішню суперечку і зробити вибір, заспокоїтися і жити далі? Якщо ви живете з дилемою емігранта місяцями, якщо через неперервні думки поганий сон, якщо зник інтерес до всього – будь ласка, звертайтеся до психотерапевта.

Якщо ви тільки затіяли внутрішню суперечку і тільки зіткнулися з дилемою емігранта, який обирає країну, і сумнівається, чи біжить він від проблем або прагне на краще, спробуйте спочатку це:

Пропишіть на папері всі деталі вашої внутрішньої суперечки. Що каже кожна частина? Запишіть те, що говорить частина, що вважає, що ви тікаєте від проблем? А що вважає та, яка хоче найкращого? Запитайте кожну – що ти дійсно хочеш і від чого захищаєш? Відповіді можуть бути несподіваними.

Запитайте себе, чиїм голосом усередині звучить фраза “Ти тікаєш від проблем”?

Складіть список, ВІД ЧОГО ви тікаєте і ДО ЧОГО ви тікаєте? Порівняйте. Орієнтуйтеся на внутрішні відчуття та почуття.

Дозвольте собі сумувати. Мені допомогла ідея, що коли я сумую за домом – це не помилка. Хоча, якщо чесно, я дуже довго думала, що зробила неправильний вибір.

Зверніть увагу на повтори. У попередніх країнах ви мали схожі відчуття? Якщо щоразу повторюється сценарій і дилема емігранта повертається знову і знову, це привід звернутися до психотерапевта.

Висновок

Висновок простий – перш, ніж зробити черговий крок, зупиніться та спробуйте розібратися, що саме є вашим мотивом? Що у вас не вийшло на старому місці? Що, на ваш погляд, допоможе на новому місці? Тому що іноді всі ці метання країнами в результаті перетворюються на нескінченні пошуки неіснуючого раю. Або мами, яка нарешті полюбить і подбає…

Записатися до мене на консультацію чи терапію

Якщо ви впізнали себе у цій статті, приходьте на першу консультацію. На ній ми розберемося, що з вами відбувається зараз і з чого має сенс розпочати.