Куди ми біжимо?

Ви колись ловили себе на тому, що весь час ніби кудись біжіть? Начебто кудись спізнюєтеся і вам весь час не вистачає часу? І об’єктивно вермені зазвичай достатньо, але ніби все одно треба кудись бігти. Але куди ми так поспішаємо, біжимо та запізнюємося? Чи все ж таки – ВІД ЧОГО?

Часто ми поспішаємо НЕ тому, що справді є небезпека чи терміновість. Ми біжимо від зустрічі із собою та зі своїм реальним життям. Нам страшно зупинитися, сповільнитися, подивитись у дзеркало — буквально та метафорично. Тому що в цьому місці ми можемо побачити те, що не хочемо помічати: вік, втома, незадоволеність, нездійснені мрії, не ті відносини, не ту роботу, не той рівень доходу.

Коли ми постійно зайняті і кудись поспішаємо, ми уникаємо контакту з реальністю. Ми створюємо ілюзію руху, щоб не стикатися з тим, що щось у нашому житті потребує змін. Зупинитися означає побачити: я живу не там, де мрію; я заробляю менше, ніж хочу; я перебуваю у відносинах, які мене руйнують; я не дозволяю собі того, чого по-справжньому бажаю.

Но именно встреча с реальностью даёт шанс на изменения. Пока мы не признаем, где мы находимся сейчас, ничего не сдвинется. Сначала — остановиться. Замедлиться. Посмотреть честно на себя и свою жизнь. И только потом появляется энергия что-то менять.

Тривога часто виникає не через брак часу, а через уникнення себе. Сміливість побачити реальність – це перший крок до зниження тривоги та до справжніх змін.

Я вирішила записати відео на цю тему і поміркувати про те, що нас так сильно штовхає бігти і поспішати. Як завжди, дякую моїм клієнтам за натхнення. Саме у сесіях виходить помітити щось важливе про всіх нас.